---

Володимир Жутенко – кадровий військовий у тре-тьому поколінні. Його дід по маминій лінії був полковником, воював ще в громадянську війну, потім на фронтах Великої Вітчизняної. Батько також своє життя пов’язав з армією. Після закінчення школи у селищі Білокуракине Луганської області Володимир твердо вирішив бути військовим. І в 1974 році став курсантом Луганського вищого військово-авіаційного училища штурманів. У 1978 році молодий лейтенант Жутенко, здобувши військову спеціальність "офіцер бойового управління”, приїхав за розподіленням в Луцький авіаційний полк.
– Хочу сказати, що з того часу я став волинянином, – зазначив мій співрозмовник. – Тут розпочинав службу, тут виходив у запас.
Але шлях від лейтенанта до полковника був непростим. Володимир Іванович розповів лише кілька епізодів зі своєї надзвичайно цікавої служби.  

– Було дуже цікаве відрядження в Монголію у січні 1979 року, – згадує офіцер. – Тоді якраз розпочався військовий конфлікт між Китаєм та В’єтнамом. Китайські війська вторглися на територію сусідньої країни, а Радянський Союз тоді дуже активно допомагав В’єтнаму. У Монголії була зосереджена велика група радянських військ. Луцький полк винищувачів-бомбардувальників також перекинули туди. Одна наша ескадрилья базувалася в районі пустелі Гобі, на монголо-китайському кордоні.
У бойові дії радянські війська не вступали. Проводили дуже своєрідну "демонстрацію сили”. Літаки вишиковувалися в бойовий порядок, летіли вздовж китайського кордону і кидали бомби-"п’ятисотки” (вагою 500 кілограмів). За словами мого співрозмовника – видовище вражаюче. Їм розповідали, що після радянських бомбардувань китайці відійшли з цієї території вглиб на 200 кілометрів. 
– Я був тоді молодим лейтенантом і не зовсім розумів мету цих дій, – каже Володимир Іванович. – Але факт залишається фактом: у березні 1979 року Китай відмовився від територіальних претензій до В’єтнаму і вивів свої війська. Наскільки я розумію – демонстрація сили вплинула на їхнє керівництво. У квітні ми повернулися на Волинь.
24 грудня 1979 року луцький полк, один з найкращих бойових підрозділів, підняли по тривозі і перекинули в Таджикистан на військовий аеродром у Кизил-Орваті. Спілкуючись між собою, офіцери спочатку думали, що доведеться летіти в Іран. Тоді світовою новиною номер один було захоплення американського посольства в іранській столиці Тегеран. Американські морські піхотинці намагалися звільнити своїх заручників, але невдало. Саме в той період чимало радянських військових радників перебували в цій країні. Тому волинські авіатори вирішили – їхньою метою буде Іран. В кінці грудня вони самі зрозуміли, куди доведеться летіти. Але поки луцький полк в Афганістан не відправляли. Вони чекали команди в Кизил-Орваті. У лютому 1980 року в Афганістані з інспекторською перевіркою побував головнокомандувач військово-повітряних сил СРСР головний маршал авіації Павло Кутахов.
– Повертаючись в Москву, він здійснив посадку на нашому аеродромі, – розповідає офіцер. – Маршал тоді категорично заявив: "Такий полк я в бійню не віддам”. І в березні 1980 року ми повернулися в Луцьк.
Коли розпочалася афганська війна, досвіду ведення бойових дій, особливо в горах, льотчики не мали зовсім. Бомбардувальна та винищувальна авіація була неефективною. Літак-штурмовик СУ-25 бойові випробування проходив в Афганістані.
Але найкращою авіаційною технікою став вертоліт, який майже скрізь міг приземлитися, забрати поранених чи скинути боєприпаси, підтримати з повітря наземний підрозділ. Саме під час афганської війни з’явилася потреба в офіцерах, які могли б керувати цими вертольотами безпосередньо із землі. Таким чином Володимир Жутенко став передовим авіаційним навідником і потрапив на війну в лютому 1982 року. Таких спеціалістів на весь Афганістан, за словами полковника, було приблизно тридцять офіцерів. Їх постійно кидали туди, де велися бойові дії. Бувало, з однієї операції відразу на іншу. Передовий авіаційний навідник прикріплювався до якоїсь частини, наприклад, десантно-штурмового полку чи батальйону спецназу. І вирушав з цією частиною на операцію. Добре, якщо рейд проходив згідно з планом, але так не бувало практично  ніколи. Коли підрозділ потрапляв в оточення, на підмогу викликали вертольоти. Тому від авіанавідника залежав успіх всієї операції, щоб полк чи батальйон повернулися з найменшими втратами. Головне завдання навідника – правильно спрямувати атаку з повітря, щоб вертольоти не обстрілювали своїх.
– При необхідності вертольоти можна було викликати через літак-ретранслятор, – розповідає Володимир Іванович. – В ефір виходили відкритим текстом, тільки на кожну операцію змінювали частоти. У навідника був власний позивний. У мене – "Магніт”. Коли наближалися вертольоти, ми запалювали спеціальні оранжеві дими, щоб позначити лінію фронту і показати, де знаходяться свої. У ході атаки я спостерігав і коригував їхній вогонь.

Офіцер Жутенко брав участь в одній секретній спецоперації на території Ірану в квітні 1982 року.
– Нам потрібно було знищити два військові табори, в яких готували бойовиків для Афганістану, – згадує полковник. – Спочатку їх бомбила ескадрилья СУ-24, яку спеціально для цієї операції передислокували з європейської частини СРСР. Після них наносили удар літаки "МИГ-23”. Льотчики допустили прокол. Стояло завдання – всю операцію виконувати в режимі радіомовчання, тобто ні за яких обставин не виходити в ефір, щоб нас не засікли. Я настроївся на потрібну частоту, почалася операція, і один з льотчиків доповідає: "Командир, мы у ленточки” (це значить біля іранського кордону – авт.). У відповідь – мовчанка. Льотчик знову: "Командир, мы пересекли ленточку” (тобто перетнули кордон – авт.). І тут не витримав керівник операції полковник Апрєлкін, який знаходився у літаку-ретрансляторі, і перейшов на матюки: "Команды п…ть не было”. Після повітряної атаки кинули нас. Наше завдання – знищити тих, хто залишився живим, і забрати документи. Ми дісталися на двох великих транспортних вертольотах "МИ-6”. Наш десант там висадився, табір зрівняли із землею, забрали документацію, вже збиралися повертатися. Несподівано прилетіли два іранські "Фантоми” (літаки-винищувачі американського виробництва – авт.) і спалили наші вертольоти. Нас врятувало тільки те, що в небі з’явилися "МИГ-23”, й іранські літаки втекли. А то вони знищили б всю десантну групу. Поверталися в Афганістан своїм ходом: хто яку машину захопив. Тоді мій друг підірвався на "Тойоті”. Його контузило, але залишився живий.
 Тоді вибухнув серйозний міжнародний скандал. Іранський уряд надіслав ноту протесту радянському керівництву. Керівника спецоперації, начальника штабу військово-повітряних сил 40-ї армії, нібито офіційно покарали – вислали з Афганістану, а насправді присвоїли звання генерал-майора і відправили викладачем у військову академію. За Іран старший лейтенант Жутенко достроково отримав звання капітана.

– Ще розкажу про свій "крайній” епізод (льотчики ніколи не кажуть останній, а вживають слово "крайній” – авт.) – продовжує полковник. – Проводилася дуже серйозна операція в Паншерській ущелині, яка майже вся знаходилася під контролем Ахмат-шаха. Я був прикріплений до третього десантно-штурмового батальйону. Ми злетіли з Баграма і пішли на Паншер. Одночасно з інтервалом у дві хвилини йшло 36 "вертушок”. Я знаходився у ведучому вертольоті. З нами летіли головний штурман ВПС 40-ї армії, начальник розвідки полку, командир батальйону, вісім десантників і три пілоти. При підході до місця висадки по нас відкрили вогонь з крупнокаліберного кулемета ДШК. Було перебито хвостовий гвинт, і "вертушка”, у якій знаходилося 15 людей, впала в річечку. Хто долетів до землі живим, той і врятувався. Всі інші були розстріляні ще в повітрі. Я прийшов до тями від того, що поряд стріляли. Відкрив очі – знаходжуся десь за 200 метрів від вертольота, а що сталося перед цим, не пам’ятаю. Біля мене лежить солдат, а з гір спускаються "духи”. Нас хотіли взяти в полон, і врятувало тільки те, що зверху підбиту "вертушку” прикривала ланка вертольотів "МИ-24”. Доповз до вертольота, витягнув одного пілота – він ще дихав. При спробі забрати нас "духи” спалили ще одну "вертушку” разом з екіпажем. Коли стало спокійніше, наступний вертоліт витягнув нас звідти. Живими залишилися я і три десантники. Потім мені розповідали, що із сусіднього батальйону вижили тільки 36 десантників. 

Тоді капітан Жутенко отримав дуже серйозні поранення і численні переломи хребта (один хребець зовсім розсипався). Чотири місяці пролежав на дерев’яному щиті в госпіталі в Алма-Аті. Офіцера вже збиралися комісувати з армії, але він дуже хотів служити. За словами Володимира Івановича, багато довелося пройти, аби залишитися в строю. Після госпіталя і медичної комісії в Ташкенті він знову опинився в Афганістані. Служив на командному пункті 40-ї армії. У січні 1983 року повернувся в Луцьк. Офіцер-професіонал став начальником центру керівництва польотами, був командиром військової частини. Звільнився в запас полковник Жутенко в кінці 2000 року. Мій співрозмовник – дуже небагатослівний та скромний. Володимир Іванович навіть не сказав, які він має нагороди.